У кожного в житті рано чи пізно настає момент дорослішання та усвідомлення того, що пора вже покинути тепле рідне батьківське гніздечко і поринути з головою в холодну реальність нашого світу. Особливо ми, студенти, на власній шкірі колективно проживаємо цей етап становлення нашого світогляду та загартовування духу. Де ж ми знаходимо в собі сили? Де знаходимо енергію рухатися далі? Відповідь очевидна – там, де добре, там, де вдома. Та які варіанти є в студентів УКУ для слова “вдома”: Колегіум(и), орендована квартира або Вільний Простір?

Ми знайшли суперлюдину, просто таки “філософський камінь міжпросторового проживання” і просто круту дівчину. Тому, еverybody, please welcome – Іванка Живачук у нас в гостях власною персоною! У нашому інтерв’ю ви знайдете захопливі та чудернацькі історії про те, як вижити в пустелі зі скорпіонами, чи зручно ночувати у церкві, як переїхати від батьків та освоїтися на новому місці, скільки років їй знадобилося для загоєння душевних ран після побаченого в гуртожитку ЛНУ та дізнаєтеся, що для Іванки є концептом “ідеальної домівки”, і навіть більше!..

Іванка Живачук

студентка 2 курсу Соціальної роботи

Трохи про себе

Всім привіт! Я Іванка, мені двадцять… з гаком, ну двадцять, коротше! (Сміється.) Я з Коломийщини, тому я й виглядаю наче писанка. Зараз навчаюсь в УКУ на Соціальній роботі. Проте мій студентський шлях почався значно раніше, одразу після школи, але багато хто не тямить, як я можу зараз вчитися лишень на другому курсі. Уся річ в тім, що я вчилася в УАЛі, і це був мій найперший досвід довготривалого проживання далеко від рідного дому. Тоді я спершу жила на кампусі Української Академії Лідерства, а пізніше вирішила вступити в університет ім. Франка, який, на мій погляд, виявився поганим досвідом вищої освіти в Україні. Коли я ще там вчилася я жила на вільному просторі, на БУР-хаті, так званому “ко-лівінгу”. Проте потім, на жаль, чи то на щастя, я забрала доки звідти й поїхала в Італію волонтерити десь приблизно на півтора місяця. І знову ж таки — новий досвід, нові враження від проживання на незвичному чужому місці (країні!) та новими людьми. Ними були моя хост-сім’я, члени якої геть не розмовляли англійською, а тільки італійською, що було, так скажімо, челленджем.Там я прожила всього два місяці, я поїхала назад в Україну. (Зате дивіться, які історії Іванка приберегла для нас! 🙂

Отож ще на самому початку я жила вдома, як усі нормальні діти-люди, з батьками та молодшим братом. Але ще тоді я постійно кудись їздила, наприклад, за одне літо я провела дома тільки 2 тижні. Зазвичай це були якісь ПЛАСТові табори, де ти живеш в наметах і в дикій природі, тому можу сказати, що жити в “стрьомних” умовах мене навчили, все просто чудово. 

Тоді я вступила до УАЛу, де зіштовхнулася з дуже цікавою системою поділу заселення в кімнати. Типу, нас не селили за бажанням, як з ким хоче і щось таке, а рандомно розкидали по кімнатах. Для мене це було вперше, і було дуже цікаво пожити разом із людьми з різних куточків України, бо зазвичай я зустрічала людей із Заходу, а тут вони з усієї країни зібралися в одному місці. Саме тоді до мене прийшло якесь розуміння того, що не все, що я вважала за правильне, може бути правильним для когось іншого також. Це стало таким собі поштовхом до дорослішання та прийняття людей, і в першу чергу, прийняття себе. 

Це стало таким собі поштовхом до дорослішання та прийняття людей, і в першу чергу, прийняття себе. 

Наприклад, був там один хлопець з Дніпра, Вітя, з яким ми увесь час сварилися на якісь побутові незначні теми, бо були речі, в яких наші погляди розходилися. І я кажу йому: “Вітя, ти розумієш, що це неправильно?” А він мені: “Та ні, правильно.” І я така: “Нє, це неправильно.” “Ні, таки правильно.” І тільки тоді ти усвідомлюєш, наскільки всі ми різні, наскільки різні наші бекґраунди, сім’ї, в яких ми виховувались, погляди, які у нас сформувалися ще з самого дитинства.

(Здивована інтерв’юерка: – Якби мені хтось сказав це на першому курсі!Нє-нє, то треба тільки пережити.)

Пригадуються мені слова пана Юрія Підлісного, курс якого я тоді слухала. Ми говорили про цінності загалом, про сім’ю, в якій ростемо й виховуємося, а розділяємо з нею усі наші погляди. Але це не тільки сім’ї стосується, наше формування світогляду це ще й друзі, школа, університет, робота… Тому коли ми приходимо в якусь нову спільноту, ми начебто “обтесуємося”, ми заходимо в іншу соціальну “пісочницю”, звідки беремо трішки піску для нашого “відеречка” й крокуємо далі по житті. Тому з кожною зміною оточення ти змінюєшся, вивчаєш щось нове та стаєш кращою версією себе.

Дім для мене це про людей навколо, а не про локацію

Вільний Простір

Після закінчення академії я скористалася шансом взяти участь у тоді ще новому проєкті – “Вільний Простір”, основою для якого стала ідея проживання різних людей з однаковими цінностями під одним дахом. Що цікаво, його засновником став Павло Дідула, випускник УКУ. Зараз в Україні мережа студентських помешкань: окрім Львова, вони є ще в Києві,  Чернівцях та інших містах.

Але що іронічно, то на “Вільному просторі” самого вільного простору не було зовсім! 🙂 Нас разом жило десь десятеро, і перший місяць був неймовірно крутим (хоча я й прожила там тільки два). Єдиним мінусом і причиною того, чому я переїхала, стала часта зміна моїх сусідів, бо як траплялося, хтось виселявся, а хтось навпаки – заселявся до нас. Було якесь вітряне почуття, таке, ніби ти живеш у якомусь хостелі, а не вдома в себе. Але наскільки я знаю, зараз проблему пофіксили, і набирають тільки тих людей, що зголошуються на якийсь конкретний термін проживання там.

Колегіум Старий

Потім сталося так, що я вступила в УКУ, з яким тоді у мене були досить-таки незвичайні стосунки. Пробивався назовні мій ефект самозванця, я думала, що не належу до спільноти й тут мені не місце, тому спершу навіть не подавала документи й не чекала хвиль вступу. Але ось я тут, розповідаю свою історію. Й одним з найперших моїх спогадів є саме перший Колегіум, у якому мені було теж дуже класно. Знаєте цю радість, коли першим заселяєшся до кімнати й сам обираєш ліжко, на якому спатимеш? Перша збірка, нові знайомства. 

Проте як тільки минає певна кількість часу й рожеві окуляри починають сповзати, помічаєш певні незручності. Наприклад, у тебе обмежений вибір того, як хочеш прикрасити кімнату, бо щось на стіни заборонено. Або коли я приходила додому о третій ночі до квартири мені не треба було домовлятися з паном Романом, аби він мене впустив за порцію пельменів, які я зараз буду варити в Колегіумі без газу (припишемо це до папки “неймовірні зручності”).

І дуже багато людей питало: “А ти хіба не заселялась в новий Колегіум?!” ( – А я думала, як таки зварити пельмені без плити!) Бо якщо чесно, то мене трохи втомлювали усі ці чіткі рамки й правила, і я знову вирішила щось змінити, бо всім відомо, якщо щось не влаштовує тебе у цьому житті – неодмінно виправ це.

Але не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно – не те щоб моє життя в Колегіумі мені не подобалося. Але на все свій час, і тому цей етап життя можна вважати закінченим. Важливо не забувати, що постійне перебування на кампусі, в тусовці чи спільноті є прикольною штукою, але водночас дуже втомливою. Тому потрібно до себе прислухатися, бо тільки ти сам визначаєш, що в конкретний момент тобі потрібно насправді.

Квартира на Тернопільській

Оскільки я не заселялася до нового Колегіуму, в карантинний і посткарантиний періоди я живу на Тернопільській разом зі своїми друзями. Можна сказати, що зараз це місце стало моїм рідним домом: ми навіть створили окрему інстаграм сторінку, де постимо фото різних буденних й визначних подій, що трапляються з нами, історії та багато чого іншого.

Наша квартира – місце нашого відпочинку, місце затишку, тому ми й прикрашали її, як тільки душа бажає, і чесно кажучи, у нас прекрасно вдалося її обжити. З пустої сірої коробки ми перетворили це місце у святилище різноманітних фото, ліхтариків, ароматичних свічок, купи гірлянд. Це моє “дома”. 

Надзвичайно важливим є те, з ким саме ти живеш. Бо якщо тобі не комфортно з людьми, з якими ти ділиш власний простір, тобі просто не захочеться повертатися додому, а якщо додому повертатися не хочеться – це вже не є твій дім. Тут були свої плюси: можна було влаштовувати різноманітні тусовки й вечірки, бо, наприклад, на Вільному Просторі чи в Колегіумі такої можливості не було – треба було слідкувати за розкладом дня інших, не шуміти після десятої, узгоджувати все з іншими. Тут стало вже набагато вільніше в цьому плані.

Найнезвичніші місця, у яких доводилося мешкати

або “Боже, де ми тільки не спали в цьому житті”

Церква – 3/10

Це ми були в Брюсселі, в Бельгії, разом з експедицією Української Академії Лідерства, де жили в одному католицькому центрі, в якому зазвичай зупиняються паломники. Але ми винаймали його як “а-ля” хостел, бо там було дуже багато місць і величезний кампус, аби всі українську студенти УАЛу могли розміститися там.

Уся суть була в тому, що оці осередки потім роз’їжджалися по різних країнах, а нашою країною для дослідження була Бельгія, і відповідно ми там залишилися. Й ось, однієї ночі люди з цього центру мали захостити дуже багато цих самих паломників, і нам треба було звільнити для них місце й просто перечекати… десь. Пошук приміщення на п’ятдесят людей на тільки одну ніч був завданням практично неможливим, тому у нас не було іншого вибору, як переночувати у їхній церкві. Всі ми мали спальні каремати, які розклали на кам’яну підлогу і так вийшла моя перша ночівля в приміщенні церкви. 

Насправді попри усі ці приколи, там було досить холодно, але самий поінт того, що “вау, ми ночували в церкві” якось тішить уяву та поповнює запас ще однією кльовою історією життя. Але порекомендувати такий нічліг, певне на стану.

Пустеля – 5/10

Це було дуже дивно (no cap!), бо перед тим ми зіткнулися з акліматизацією: це був кінець листопаду, тут, в Україні вже почався сезон дощів та холоду, а ми, знову ж таки з УАЛом полетіли до теплого Ізраїлю. Перші три-чотири дні ми ночували в пустелі, просто таки в пустелі серед дикої природи.

А-ля “будівлею” нам слугувало накритий намет, що виглядав як велика альтанка серед  гір та дюн ізраїльського піску. Знову таки – наші старі друзяки спальники і каремати служили нам вірно. І що було найсмішніше, коли ми прибули й почали розкладати сумки, нам кажуть: “Обережно, якщо ви маєте із собою якусь їжу в рюкзаках, краще здайте її на кухню, бо тут водяться скорпіони.”  

(Шокована інтерв’юерка: Я просто не уявляю, як ти могла спати, знаючи, що десь близько коло тебе повзають ці страшні тварюки, я б на твоєму місці, певне, навіть очей не стулила й посивіла б до ранку.)

Я думала, що я вмру. А, а ще у нас була така подруга, Оля її звали, то вона каже: “От блін, я щось купила печиво і не хочу його віддавати. Нехай побуде в мене в сумці.”

(Ще більш шокована інтерв’юерка: Неправильний вибір!)

Поганий вибір. Але, слава Богу, ніхто нікого не покусав (хіба що Оля своє дорогоцінне печиво) і все закінчилося просто суперово, усі живі й здорові. Проте сам факт того, що ти дійсно живеш у пустелі якось вражає і видається якимось сюрреалістичним. Хоча спалось нам там дуже навіть добре – певне, свіже повітря й чіткий режим зіграли свою позитивну роль. 

Поради самостійного життя від Іванки

Перше, та напевне, найважливіше – це потрібно усвідомити, що усі різні та унікальні.

Всі виросли у різних сім’ях та умовах, в кожного свій пережитий досвід. Тільки коли ти це розумієш, ти починаєш менше дратуватися через різні побутові та стосункові дрібниці.

Друге, побут. Важливо його самим організовувати.

До прикладу, мене не сильно бентежить, коли у мене є невеликий безлад, по типу розкиданих книг чи інших речей. Але є люди, яким це приносить певний дискомфорт. Ключем до безконфліктного розв’язку такої ситуацією є саме розмова. Варто завжди говорити відверто та в голос, що тебе не влаштовує, аніж тримати в собі та просто-напросто “вибухати” від накопиченого невдоволення й емоцій.

Третє, брати все можливе, коли ти живеш чи то на квартирі, чи в Колегіумі чи ко-лівінгу.

Тільки зараз я усвідомлюю, скільки ми пропускаємо і втрачаємо, закрившись в якісь одній тісній тусівці та відгородивши себе від інших. Я не кажу, що це неправильно, бо кожен має свої запаси енергії. Тобто, я не нівелюю якісь “свої” закриті міні-спільноти, але варто знайомитися з більшою кількістю людей, не закриватися, знайомитися й розширювати свої горизонти уявлень. Бо всі цікаві, такі цікаві люди в цьому світі.

Бо всі цікаві, такі цікаві люди в цьому світі.

Четверте, вміти організувати свій ідеальний простір.

Тобто вміти створити місце, де в першу чергу буде і зручно тобі, і твоїм сусідам.

І п’ятий, найважливіший Колегіумний лайфхак: перед пранням рахуйте свої речі!

Завжди! В мене так зникло дуже багато футболок, тому якщо хтось зараз в ній ходить – не ходіть краще! (гнівний погляд)

Домівка мрії яка вона?

Відчуття дому це дуже класно. Наразі мені комфортно там, де я живу і поки що не хочу нікуди переїжджати. І коли я почула фраза “домівка мрії”, у моїй голові зовсім не вискочило якесь приміщення чи інтер’єр, це були люди, про яких я одразу подумала. Бо все ж таки, мій дім для мене – це дорогі мені люди, які мене люблять та розуміють, і до котрих хочеш повертатися й проводити час разом. Можна жити в пустелі зі скорпіонами, можна ночувати в холодній церкві чи будити пів години охоронця в Колегіумі, щоб він впустив тебе всередину – головне, хто тебе чекає за дверима рідного дому. 

Хороший приклад, буквально кілька днів тому я повернулася з Харкова додому, і як тільки я переступила поріг квартири, мої сусідки зустріли мене, приготували вечерю і почали розпитувати мене про мою мандрівку. І я розумію, що це таки моє місце, де ділюся я, і діляться зі мною. Тому дім для мене це про людей навколо, а не про локацію. І я знаю, що дім мій тут.

Авторка: Анна-Марія Осадчук

Редакторки: Іра Дідич та Софія Добко

Верстка: Іра Дідич

Ілюстраторка: Оля Шахник

Якщо ви знаєте студентів, які мають шо розказати про своє життя і світ, або ви самі хочете нам щось розказати – то пишіть Stud.action: