Як казав Маленький Принц: “Всі дорослі спочатку були дітьми”, – а ще багато були й студентами… Зокрема наші теперішні викладачі, більшість з яких свої студентські роки починали ще в радянських вишах. Для нас це все одно, що на іншій планеті… Тож як міг виглядати цей інопланетний досвід?

Тарас Добко

перший проректор УКУ

“Нами у Львівському державному університеті ніхто не займався. Ну майже ніхто… Бо в кожному виші був спецвідділ КҐБ по нагляду за викладачами і студентами. Ми ж воліли жити в альтернативній реальності, куди ніякий совок не міг би запхати свого носа”, – це було перше, що згадав Тарас Добко, перший проректор і викладач філософії УКУ, про свої студентські роки. 

Пан Тарас почав вчитися в ЛНУ на механіко-математичному факультеті в 1988 році. “Починалось національне відродження і було зрозуміло, що на нас чекають великі зміни. Ніхто ще не міг передбачити, що до розвалу СРСР залишалося лише три роки. Але життя навколо починало двіжувати… У 1989 році відбувся перший фестиваль “Червоної рути” в Чернівцях; вже активно діяв Народний Рух України; з підпілля виходила УГКЦ. Студенти теж не пасли задніх…”.

А на другому курсі зворохобили студентів відмовитися слухати курс з філософії марксизму-ленінізму. 

У львівських вишах почали виникати осередки Студентського Братства.

“Наша ‘підривна’ діяльність почалася з того, що на комсомольських зборах університету ми, братчики, демонстративно повернули свої квитки і залишили комсомол. А на другому курсі зворохобили студентів відмовитися слухати курс з філософії марксизму-ленінізму. Заступником декана був тоді батько нашого Ярослава Притули (декана факультету прикладних наук УКУ) –  Ярослав Григорович Притула, який повівся дуже второпно –  не намагався повчати нас, радикалів, а просто переніс курс філософії з другого року навчання на п’ятий. У той період Україна була вже вільна і філософія теж була інакша”.

Тодішні студенти вміли і боротися на барикадах, і тішитися життям. Одне доповнювало друге. У травні 1990 року на відзначення першої річниці Студентського Братства вони бавилися на фестивалі альтернативного мистецтва “ВиВих” у Львові. А вже у жовтні того ж року випробовували свою солідарність на політичній акції студентської Революції на граніті в Києві.

А як же зійшлися знайомі нам перший проректор, декан факультету суспільних наук УКУ, керівник програми ЕПЕ, директор Школи права, директор РІСУ, викладачі ФБФ, керівниця ЦСІМ, заступник керівника відділу розвитку, заступник першого проректора, завкафедри богослов’я. Ну, Тарас Добко, Володимир Турчиновський, Юрій Підлісний, Андрій Костюк, Тарас Антошевський, Петро Гусак, Марія Горяча, Галина Сологуб, Андрій Курочка, Юрій Кордуба, Віктор Жуковський. 

На початку вересня 1990 року УГКЦ провела з’їзд “Українська молодь – Христові”. Організовувала його dream team, в якій були Владика Борис Ґудзяк (тоді ще мирянин) і о. Михайло Димид. Перша група наших персонажів познайомилася на бесіді про духовне життя і християнство з Борисом Ґудзяком в стінах ЛНУ. Як кажуть, випадкова зустріч — найбільш невипадкова річ на світі. У вересні 1990 року в межах Студентського братства вони започаткували Християнський студентський клуб, який проіснував майже 2 роки. Потім на його базі відновили Товариство українських студентів-католиків “Обнова”.

Також багато ходили в гори, співали пісень, спали в наметах, влаштовували молодіжні таборування, робили вертепи, осінній бал

“Як це все виглядало?” – перепитує пан Тарас, мружиться і згадує. “Ми зустрічались раз на тиждень, у неділю, і йшли на літургію в Шевченківський гай чи до студитської церкви архистратига Михаїла, а опісля – сиділи-читали Святе Письмо, обговорювали його. Оскільки священників було небагато, доводилось робити це самим”. 

Діяльність студентського товариства ґрунтувалася на християнській самоосвіті, але не обмежувалася нею. Відбулося два “просвітницькі походи” – на Полтавщину, Чернігівщину й Сумщину, де ходили від села до села та роздавали людям патріотичну пресу із Західної України, синьо-жовті прапорці, іконки, образки і молитовники. Часто дискутували з людьми і між самими собою. Відточували риторику і критичне мислення. Також багато ходили в гори, співали пісень, спали в наметах, влаштовували молодіжні таборування, робили вертепи, осінній бал…

“Це і здружило”, – каже усміхаючись пан Тарас. “А ще ж треба було навчатися і робити це на високому рівні… Для мене це був дуже принциповий момент – однаково успішно поєднувати якісне навчання і активну громадську діяльність”.

“На щотижневій зустрічі Обнови ми запрошували різних цікавих доповідачів, які ділилися своїми знаннями і досвідом про політику, релігію, історію, підіймали національні та культурні питання…” Так до України з Америки потрапив філософ Дам’ян Федорика. “Український Сократ” – ось як його називали! Пан Добко іноді жартує зі студентами, щоб вони були обережними, бо в УКУ їм може трапитися людина, яка кардинально змінить їхнє життя. “Дам’ян Федорика став такою особою для мене і кількох моїх колег. Він блискуче вів інтелектуальні бесіди про справедливість, мораль, етику. І вмів захоплювати своїми розмовами. Так ми почали активно читати та цікавитись філософією. Це пан Дам’ян вперше познайомив нас з Міжнародною академією філософії у Ліхтенштейні”.

І восени 1993 року пан Тарас, покинувши аспірантуру з математики, вирушив разом з двома колегами в крихітну державу між Австрією та Швейцарією. Через рік приєднались й інші. Навчалися на магістратурі до 1996 року, а потім ще півтора року на аспірантурі. Уже в 1998 році пан Тарас повернувся до Львова, де дописував дисертацію, а тоді знову поїхав у Ліхтенштейн у 2001 році на її захист. 

На питання, що перше впало у вічі в Ліхтенштейні, пан Тарас Добко відповів, що вразила відмінність у статусі людей пенсійного віку: “Якраз тоді на пенсію виходили мої батьки, які втратили через інфляцію всі заощадження. Ми бачили як українці пенсійного віку були на межі голоду і виживали за рахунок праці на городах. А в Ліхтенштейні пенсіонери чекали на пенсію, щоб нарешті насолоджуватися життям. Починали мандрувати: хто на Святу землю, хто в Єгипет чи Південну Америку… Тобто вели гідне людське життя, а наші пенсіонери заледве виживали. Це був величезний контраст”.

Вразило й те, що за повний день у Ліхтенштейні можна було заробити стільки, скільки твої батьки отримували разом за цілий місяць. Mind-blowing. Тож хлопці не цуралися й фізичної роботи, щоб заробити додаткову копійку до невеликої стипендії і підтримати свої родини в Україні. Займались пакуванням і сортуванням, прибиранням, носінням вантажу, відгортанням снігу тощо.

Бо найменше з думкою Сократа “Я знаю, що я нічого не знаю” погоджується хтось, хто тільки починає навчання. Бо думає, що знає все і краще за інших. 

Пан Тарас сміється, коли згадує про вечірні філософські дискусії на кухні. Каже, що інколи “ледь не бились”. Бо найменше з думкою Сократа “Я знаю, що я нічого не знаю” погоджується хтось, хто тільки починає навчання. Бо думає, що знає все і краще за інших. Одним словом, ефект Даннінга-Крюґера в дії. Хіба не нагадує сучасну молодь? 🙂 Перемир’я встановлювалося на Вечірні, яку хлопці молилися разом щосуботи. Хоча й там змагалися, хто краще співає… 🙂 

Феномен “бідних студентів”, який добре знайомий всім нам, не оминув і компанію. Якщо сьогодні нас рятують 25% знижки в трапезній (не будемо згадувати про 50%), тоді не було ні картки локаль, ні самої трапезної. Тому наші герої їздили щосуботи в сусідню Австрію для закупівлі дешевших продуктів на цілий тиждень. А оскільки молоді хлопці любили попоїсти і харчів везли немало, ризик їх вилучення на австрійсько-швейцарському кордоні був теж чималий. Час від часу проблеми з харчуванням вирішували дідівським методом – ходили в гори по гриби, чим лякали місцевих, звиклих споживати гриби лише з магазинних полиць. Ну і, звісно, ніщо не зрівняється з українською тушонкою, яка смакує однаково добре в карпатських і альпійських горах.

Ось таким воно було – студентське життя. Чи відрізняється воно від нашого? Ніби не дуже… Ці великі серйозні персони, які сидять в кабінетах і вчать нас аргументації на вступі до університетських студій й того, як функціонує наш складний світ, теж ходили в гори в молодості, збирали гриби, дивились фільми, розважалися на молодіжних тусовках, відстоювали на барикадах гідність і напівлегально перевозили сир.

А зараз вони творять спільноту УКУ. 

Якщо ви знаєте студентів, які мають шо розказати про своє життя і світ, або ви самі хочете нам щось розказати – то пишіть Stud.action: